Як знайти себе?

 Відтоді як ми наче все вирішили мені не дають спокою різні думки. 

З однієї сторони я радію шо нарешті сама по собі і можу контролювати своє життя. Зі складнощами але як є. Ментально мені сильно легше адже я наче позбулась удавки на шиї. Верніше не позбулась, вона просто більше не стягує мені горло. З цієї сторони гарно і добре все як не крути.

Але є інша сторона. Вразлива, зломлена й скалічена. Мені здається наче ментально я повернулась на роки назад і нині наздоганяю те що не переживала у свої 20. Мені бракує гарних інтелектуальних розмов. Про космос, ракетобудівницство і останні новини. Мені завжди було не цікаво, я слухала в пів вуха, але він так захопливо про це говорив шо я не могла не сприймати це. Мені цього не вистачає бо все стало тусклим. Я завжди була самотня і це наче записалось на підкорку бо я продовжую бути самотньою серед близьких людей і відчуття наче завжди так буде. Наче я ніколи не зможу розділити з кимось свої печалі і страхи.

Я згадую всі поїздки за кордон і відчуття наче ніколи не зможу цього собі більше дозволити бо все чого я торкаюсь насправді мене не цікавить і люди до яких я могла б щось відчувати насправді для мене пішки бо я знаю шо це просто прохідний етап. І відчуття наче так буде завжди, наче я завжди буду дивитись у бік тих з ким я точно знаю ніколи нічого не вийде, але гарно провести час наразі ми можемо. Я не зможу купити будинок або більшу квартиру. Я не зможу подорожувати бо у мене не буде достатньо коштів на це, я не зможу будувати бізнес, не зможу заробляти так як звикла.

Дуже сподіваюсь що це проміжний етап і він теж пройде але доколє. Я морально не готова до здорових стосунків. Або до будь яких стосунків взагалі. Я не знаю шо таке безпека у стосунках та і шо таке стосунки я теж не знаю. Іронічно чи не так?

Кохання. А воно взагалі буває? Я вірю в те шо двоє людей будують шось своє на своїх правилах не заважаючи один одному жити кожен своє життя, не поглинаючи один одного, не притискаючи особистості. Я вірю в гарні союзи, я бачу такі але здається наче я просто на таке не заслуговую.

Відчуття наче я сама себе караю пустими обіцянками і людьми з якими ніколи нічого не буде бо насправді не вірю шо хтось може до мене гідно відноситись. Адже я просто не заслуговую цього. Де я повернула не туди і чому не виходить?

Я знаю шо сказала б моя терапевтиня. Що я просто не готова до такого життя і сама блокую своє щастя. Що мені просто подобається страждати. Я нарешті по справжньому зайнялась собою і не маю привязаності до людей і може так і повинно бути? Брешу звісно. Маю, але вона якась така доросла, приглушена і не яскрава емоційно. Моя дитяча частина спокійна. Бо у неї є я і я просто знаю шо вивезу. Дитяча частина яка роками тривожилась бо ми все робили не так і були недостатньо хорошими для близьких. Але зараз я знаю шо ми достатні для самих себе і це головне. Якщо комусь це підходить, ми їх не тримаємо.

Проте це не заважає мені паритись з приводу мільйона інших речей що смішно, в країні війна. Стрічка перетворилась на меморіал загиблих і кожного дня болить сильніше ніж попереднього. Невже ти настільки егоїстична щоб думати про своє щастя коли таке відбувається?

Це постійно мене гризе і іноді і дозволяю собі забути. На секунду, мить, хвилину. А потім знову поринаю у геноцид моїх людей і не можу себе не їсти через те що парюсь через дрібниці.

Ти от не знаєш а я не доотримувала велику частину свого заробітку роками. Через різні причини. І я досі злюсь через це. На себе. Що дозволила цьому статись. Що не бачила що не застрахована фінансово. Що дозволяла людині розпоряджатись своїми заробленими коштами поки сама ледве стягувала. І брала свої ж гроші у нього просто бо так ми домовились. Це могла б бути нова машина. Непогана машина. Бо я була не смілива достатньо щоб просити своє.

Люди може і бачать в мені те що я дозволяю їм бачити. І може колись я все ж стану саме такою. Вільною, багатою, реалізованою, вкоріненою в своїх переконаннях. А поки у мене є тільки ти. І тобі я довіряю безкінечно. А ще вірю що колись знайду своє. Просто потрібен час. Багато часу. Багато самотності.

Від цієї точки відліку залишилось тільки руку простягнути. Та чи стане мені духу подолати цю відстань?