Рік тому

Цього дня рівно рік тому моя земля для мене зупинилась. Щодня ми приймаємо рішення які впливають на нас потім все життя. Те рішення впливало і трігерило мене весь рік. Я так і не навчилась жити щоб не згадувати той болючий період. Де я зробила помилку так це в ненаписанні цього тексту раніше.

Рік тому я прийняла рішення вистрибнути з лодки в якій я була не одна і в принципі не сказати про це нікому окрім самої себе. В той вечір я не здогадувалась як це вплине на мене і на весь прийдешній рік.

Два з половиною місяці я просиналась зранку і відчувала величезну диру в грудях. Окрім дири, була ще й важкість прийнятого рішення та наслідки моїх спогадів. Кожен день просинаючись я собі казала: йде 23-й день без тебе мені так само хуйово. Потім 24-й, 28-й, 41-й, а біль в грудях нікуди не зникав та не ставав слабшим.

В своїй голові я досі називала тебе "мій". Мій напевно зараз вже в офісі. А в цю хвилину мабудь насолоджується четвертою чашкою кави. А зараз стоїть у пробці мегаполісу з задоволенням повертаючись додому після дового виснажливого дня. Я так і не навчилась тому що ти не був моїм.

Давай згадаємо як це було. Перший місяць було не так паскудно як потім. Не зрозумій неправильно, він був достатньо паскудним щоб називати його одним з найгірших в житті. Кожен день супроводжувався сльозами. Якщо я не плакала день або два, я плакала тричі в наступні дні. Бо у всьому є баланс. Проте дні без сліз були рідкими. Я направді згадую два таких епізода. 

Кожен ранок прокидавшись першою справою я нагадувала собі що тебе вже немає в моему житті і воно має мало змісту. Аналізуючи всі спогади, я весь час верталась в той день, в те що я мала сказати проте не сказала, не спитала, не слухала та взагалі досить трусливо втекла. Та кожень день плакала. Нестерпно, до болю, до нервових зривів я плакала, заспокоювалась на хвилину і знов починала, до істерик, до головного болю. Той період був найболючишім в моєму житті. 

Перший місяць я не доглядала за себою. Взагалі. Я, та що реально дуже цінує зовнішній вигляд нестерпно себе захостила. Я обжиралась солодким намагаючись відволіктись та заїсти свої свіжі рани. Та кожної вільної хвилини коли могла я плакала. Ввечері коли лягала спати я плакала, зранку коли відчувала біль втрати я давилась непрошеними сльозами. Вдень намагаючись втекти від цього гніту, я працювала аби заглушити той біль, боячись зупинитись навіть на хвилину, тому что біль втрати на мене накатував лавиною, а втомилась глушити його в собі. Важко сказати скільки разів я згадувала все, аналізувала та якщо не плакала дуже хотіла мати в собі той стержень який би мене зупиняв.

Варто сказати як сильно я себе нелюбила від прийнятого рішення, від можливости навіть поговорити. Від неможливості звязку, від того як сильно мені бракує нашого часу та як сильно кожне місце в якому я була нагадувало мені про щастя яке я мала.

Місця то взагалі тяжкі спогади. Справді дуже цікаво спостерігати за мозком який поєднував місця зі спогадами з людиною яка фізично ніколи не була в них присутня. З часом я зрозуміла що я злякалась бути сама. Проте зараз я розумію, я не самотності боялась, я боялась залишитись без свого світу. Без світу який мене надихав, давав життя, давав можливості, кохання та щастя. 

В одну секунду я залишилась без свого світу та розірвалась на шматки.

Все в мені нагадувало про той світ. Про світ в якому я шукала своє щастя, свої пазли яких мені не вистачало. Світ якого більше не було...

Коли прошов місяць, а точніше 30 днів з моменту останнього бувай я вирішила потроху повертати собі себе. Написала невеличкий план виходу з кризи. Знаєте який аналітики пишуть для бізнесу. Я вивела для себе причини свого болю, чого боюсь втратити найбільше, найгірший вихід із ситуації, який навіть на папері задавав нестерпного болю, та чим себе зайняти, щоб не згадувати та не катувати себе. Насправді я тверезо розуміла, що біль нікуди не піде і боротись з ним немає сенсу тому я забивала час якоюсь активністю. Працювати був не варіант, це була шлюпка проте не рятівна, скоріше перебіжна. Я не могла працювати будучи не в ресурсі.

Важно знаходити в собі ресурс навіть на помивку голови коли ти не можеш себе скласти до купи. Проте починаючи з дня 30 я почала потребувати в собі. Я вже не памятала яка я була до того світу. Це була нова я, яка не змогла пройти через біль та тверезо розуміла що навіть через пів року, рік той світ досі будет тримати мене в коханні якого більше немає. Я розуміла що переступити в мене не вийде, що я буду гріти в собі спогади ще багато років незважаючи ні на що.

Другий місяц був болючішим. В перші 30 днів я досі не вірила що це кінець. Післа 30-го дня я почала розуміти, що той світ мені не повернути і потрібно вчитись жити далі. А як жити далі, коли тебе нічого не надихає? Як жити коли ти не можешь знайти в собі ресурс ні на що. Коли все, що тобі приносило задоволення та щастя більше не існує для тебе. Пам'ятаю як гуляла по вулиці і плакала багато разів. Багато разів у той місяць я не могла стримувати себе на вулиці, коли гріло сонечко, коли все навкруги було прекрасне, а я розчавлена з величезною діркою в грудях і без ідей як жити далі це життя.

В якийсь день я прокинулась та не згадувала про втрату свого світу півтори години. Кожен інший день ще до того як очі відкривались я вже знала де я і що я. Знаєш, ті перші думки які заряджають на весь день? Мої завжди були про біль та втрату.

Друга половина другого місяця була найболючіша. Насправді я згадую, не було послаблення. З кожним новим днем біль не проходила, легше не ставало ні на секунду. Я зжерла себе зсередині до останнього подиху. Розбита, розломлена та втрачена сама для себе.

Так, в один день я не знаю де знайти ресурс для щастя, для жаги до життя. А через тиждень, для мене більше не існує того болю.

Доречі в той період я вперше позбулась свого РХП. Я звичайно нікому не рекомендую цей метод. Я мала розлад харчової поведінки все своє життя. Я могла обжиратись всім до стану поки не можу дихати. Свята були для мене причиною щастя, я там могла їсти як в останній раз. Коли я комусь говорила що у мене був РХП і доволі серйозний мене не сприймали всерйоз. Це була досить болюча тема для мене.

Рік тому я позбулась цього. Я перестала їсти взагалі. Рік тому я і говорити перестала майже взагалі. Це був кінець маленької проте дуже важливої глави мого життя. Я мало їла, в мене почало випадати волосся через нестачу нутрієнтів. Я доволі умовно забороняла собі їсти, я себе карала за прийняті рішення та їх наслідки для себе. Їжа перестала для мене існувати, я мало що їла і робила це доволі рідко. З тих пір я перестала сприймати їжу як частину свого щастя. Доволі жорсткий метод але для мене він спрацював. Вже рік у мене не було рецедивів та я і не думаю що вони колись повернуться.

Рік тому я зробила боляче собі та свому світові. Собі тим що прийняла важке рішення яке дуже сильно вплинуло на мене та на моє сприйняття світу. Своему світові тому що це було екстра несподівано і я можу тільки здогадуватись як боляче це було рік тому.

З річницею мене і мій біль. Біль який досі сидить в мені та справді не збирається нікуди йти. Він закопаний дуже глибоко та завжди дає про себе знати коли я розбалансована та зранена. Біль боязні втратити свій світ знову та знову переживати це але вже в тисячі разів сильніше тому що з тих пір мій світ змінився та додав більше кохання, щастя, любові, підтримки та ресурсу тій мені яка назавжди залишилась в минулій весні...