Дерусифікація

 Так сталось, що війна прийшла в мій дім. До моєї рідної землі, до моїх людей. Я досі не можу повірити у це.

Варто відзначити, що війна триває вже 8 років і це нестерпно. Але у більшості українців календар застряг у лютому, 24-му числі.

Мовне питання завжди стояло гостро. Я розумію чого ми досі з ним не розібрались і чого воно завжди зіяє відкритою раною.

В моїй країні ще до недавнього досить часу більшість говорила російською. Але з початком війни, цей тренд почав переходити в бік української. Більшість з нас ріс плекаючи російську, втягуючи пісні, культуру, письменників в себе як повітря. Я не відрізняюсь від більшості. До лютого, я теж вважала ніби нічого в тому немає, слухати російські пісні, розмовляти російською. Але розуміти що люди, російськомовні уроди прийшли на мою землю вбивати моїх людей розмовляти цією мовою стало нестерпно.

І тут насправді справа не у мові навіть, а у культурному коді, який ми ввібрали в себе з молоком матері. А це виявилось набагато важливіше за мову яку ми вживаємо. Саме тому питання мови стоїть гостро, саме тому українці до сказу доходять захищаючи мову якою спілкувались все своє життя. Бо це звично, бо це комфортно, бо так було завжди. Слухати російську музику, читати новини російською. Бо какая разніца якою говорити. А різниця є.

Мова то наша зброя, то наша броня, це те що завадить нашим дітям знову і знову повертатись у бік окупанта який кожне українське покоління тероризує безперервно тим чи іншим чином. Я тішусь що молодь майже повністю перейшла на українську.

Не тішить мене те, що вони досі слухають російське лайно, вбирають у себе цей код знову і знову і не бачать у цьому нічого поганого. Бо той чи інший співак виразився проти війни.

Мені начхати як він там виразився, мені плювати що він там думає. Це його країна напала на мою, це з його податків летять ракети на мої міста вбиваючи моїх дітей. Мені абсолютно все одно що у них там хоча я все своє життя жила там тим чи іншим чином.

В Україні багато гарної музики, мова мелодійна, її приємно слухати, нею приємно говорити. Співати нею то космос. Невже може бути щось гарніше? Невже музика звідти краща? Навіщо тягнути мені в стрічку пости, на які накладена чергова лайняна російська пісня. Мені неприємно. Це роблять і ті хто говорять російською і ті хто все своє життя розмовляють українською. Срані фадеєви чи фейси. Виразились проти війни? Та чхати, плювати, забудьте.

Я раніше не думала що культура і традиції надто важливі. Будучи не духовною у попсовому значенні цього слова я не надавала їм уваги. До 24-го лютого.

Я завжди вважала свій прапор найгарнішим у світі, а мову мелодійною. Але я не розмовляла нею у побуті і у мене прапору немає. Проте мені стало життєво необхідно носити на собі символіку, будь то браслет з вишиванкою або кольє з україною. Мені приємно, мені хочеться показати всьому світові як сильно я люблю свою землю, свою країну.