Моє

 Як снігом занесло країну і ми всі поринули в темряву я згадала що раніше рефлексувала у вірші. Чесно, виходить повна херня але і я знаєте не те щоб майстриня у всьому. Окрім піздостраждань. Тут я візьму перше місце.

Відрефлексувати біль не дуже виходить коли я здається не те щоб хотіла з ним покінчити. І він не гострий, тому не заважає жити. Тупий біль який не минає, ти просто знаходиш місце для нього всередині і вчишся з ним жити. Навіть не вчишся, він органічно вписується до інших рубців.

Я все ще думаю що зря наганяю. І все що було з'явилось у моїй уяві і люди змінюються і все можна було б змінити. Але вмикаю раціональність і розумію що деякі речі ніколи не зміняться. Якщо переварювати одне і те саме роками під різними соусами проблема нікуди не зникне. Як не назви, як не старайся охарактеризувати це найкраще, як не вигоражуй минуле, проблема існує і ніколи нікуди не подінеться.

А я просто закрилась. Я досі граю роль відкритої людини яка все на світі може обговорити і всіх зрозуміти. І досі нікого не підпускаю. А чи підпускала когось взагалі? 

Розуміння шо мене ніхто так і не покохав безумовно ріже по свіжому і я втомилась вдавати шо мені не байдуже. Головне що я себе кохаю безумовне. Інші підлаштуються. Або ні. Але це вже не моя проблема. Найкраще що я зробила для себе це зрозуміла що я не маю брати відповідальність за те що інші мене не сприймають. Це їх вибір, а це мій. І більше не болить.

Ну болить. Але по-іншому і з інших причин. Не банальних таких. Глибших. І починаю думати а може це знову депресія? Підступається дуже скритно і досить непомітно шоб я і гадки не мала шо вона вже на порозі. Шоб одного ранку і прокинулась і більше не хотіла вставати з ліжка, більше не бачила майбутнього і планів на нього. Бо ж не болить як раніше. І сплю добре. Ну і що шо більше 12-ти годин іноді. Просто втомлююсь. Втомлююсь нічого не робити.

Між мною і людьми височезна стіна. Я пускаю їх глянути як у мене на літній кухні все влаштовано але двері всередину закриті на безліч замків, а перед ними ще височезний забор. І я думаю може дорослі всі так вчиняють? Що поганого в тому що ти не відкриваєшся нікому. Може ніколи і не відкриєшся. Може це травма навіяна роками скритності? Може коли ти роками не можеш розповісти найголовнішого людині яку вважала найріднішою через банальний страх? Я боялась його. Я досі його боюсь. 

І я мало що можу з цим страхом зробити. Власне не знаю рецепту. Боятись рідних жахливо бо у тебе зрештою не залишається безпечного місця. Місця де ти можеш просто бути. І бути зрозумілою. І все ще бути коханою. І тебе сприйматимуть за тебе а не вчиники або ролі які ти граєш.

А мені так хочеться теплоти і спокою. Теплоти. І спокою.