Не довіряю

 В чергове розчарувалась в собі бо намагалась почати довіряти людям. Люди втрачають мою довіру приблизно за пів секунди.

Як знову почати довіряти? Мені здається я назаважди закрилась і цю стіну не зруйнує ніхто, ніхто не побудує вхід.

Здається ось воно, ти висиш на волосині від гордого звання мудак, шануйся і не руйнуй волосину. Але ні. Я напевно забагато хочу від людей. Всього лише шоб вони не поводили себе як мудаки, розумієш?

Сьогодні розплакалась бо передивилась свої річні плани. Війна забрала у мене все. Сімейні проблеми добили те що було недобите. Ось знову плачу...

Найважчий рік у всіх українців. Не буду соромитись цього, я ахуєла. Я досі вихуїти не можу насправді.

Ось ззовні ти дивишся на людину і думаєш шо у неї все схвачено але людина розтрощена на мілкі шматки і не знає як далі жити це життя. І я як кажуть люди. I am people.

Ранок почався з тривоги. Військової і внутрішньої. Знову обстріл, знову ми без світла і тепла. Знову 70 ракет полетіло на мою країну. Знову працювати шоб стабілізувалась ситуація і при цьому старатись не йобнутись. Але я вже йобнулась. Рік був важкий. Я тільки зараз зрозуміла наскільки. Але ще не зрозуміла насправді.

Все що було до цього, мирне життя воно вже не памятається. А люди у формі з автоматом це оплот заспокійливого. Ми стали Афганістаном. Ти не знаєш куди бігти і як це зупинити. Ти хочеш заснути і щоб тебе розбудили коли все скінчиться. Ти не знаєш шо робити. Зі своїм життям шо робити, не кажучи вже про військове. Все наклалось товстим шаром і цьому немає кінця.