Абсолютно моє

 Балансування між я ще норм і я повне розчарування мільйон раз за день. Я так живу останні місяці. Відчуття наче з тих пір як я працюю в залі я тупію. І це навіть не примарно, це є факт з яким я нічого не хочу робити. До цього додаються страждання через невідповідність ніде і знову я тут, у точці з якої роками не можу зрушити.

Рішення працювати в залі було егоїстичним, чисто шоб я могла займатись для себе і бонусом шось там заробляти. Це була помилка бо я відчуваю як не вписуюсь кожного дня і краще не стає. Тут я поміж радикалів але зараз не про це. Тут про те що я мало не вперше заробляю за рахунок себе. Все життя я відчуваю що недостойна тієї оплати що мала і взагалі заробляла я за рахунок інших, я ніщо інше як прицеп, нічого не вмію, нічого не знаю і в цілому я ціле величезне ніхуя. А в залі я ніхуя трішки менше.

І тут мало просто шось там вміти. А глибоко в душі я знаю що найобую там людей, вони думають я літаю а насправді я роблю вигляд що знаю як робити. Fake it till you make it you know.

Відчуваю себе самозванкою. Додай до цього багато зовнішніх факторів у вигляді людей що там працюють і я знову розчиняюсь поміж тих кого навіть не поважаю у більшості своїй. І знову я не вписуюсь, знову я не така, недостатня, знову розчарована в собі.

Тут я зрозуміла що нічого не вартую і це жере мене з середини.

День за днем я намагаюсь взяти себе в руки і почати складати життя так як я хочу але проблема полягає саме в тому що я в душі не їбу як я хочу. Це тягнеться тижднями, місяцями. Кожного дня я сподіваюсь шо ось ось і я знову візьмусь за проекти, почну задовільняти своє его хоч якоюсь роботою а замість цього поринула у рутину в якій я тупію і при цьому додатково відчуваю шо я вже не стягую. Не стягую тренуватись. Не можу додати до рутини додатково зал і навіть не знаю чи хочу цього. Багато років розповідала собі що мене зал більше не цікавить тож якого хуя і звідки знову ці думки. Тут і там мені нагадують що виглядаю я мяко кажучи не дуже а я просто знаю що скотилась в мішок з кістками і жиру і ніхуя з цим не роблю. Бо все розвалюється. Моє життя яким я його знала розвалюється і кінця тому немає. Я намагаюсь збирати себе по шматкам. Одна невелика справа за день хочаб, жінко, одненька. Але я, та сама я, яка звикла їбашити бо так треба, а не бо я так хочу зараз розгублена бо я не знаю чого я хочу. І їбашити у мене не виходить. І розумова діяльність не йде. І тренер з мене відверто хуйовий. Та і не виглядаю як я тренера з обкладинки you know what I mean.

Все це мене розчаровує. Я сама себе неабияк розчарувала за останній рік. І мені потрібна терапія але я не хочу розповідати своїй А як я проїбалась.

Десь там в моїх думках мав би бути баланс де я умнічка і дякую на тому що є але не зараз, не сьогодні і не останні місяці. Я просто поринула в безодню з якої не можу вибратись і не те щоб мені тут не подобалось. Але є "мушу" яке доїдає все те що недоїло сумління і мене розриває зсередини шо я просто роблю одну і ту саму рутину день за днем не відчуваючи більше нічого...

Я вже бачу фізично як відзивається моя нелюбов до себе. А я так старалась навчитись себе любити. Я дивлюсь у дзеркало і бачу дуже втомлену постарівшу себе. Немає більше безумовності, я перестала сприймати себе як є бо я яка є себе більше не влаштовую і це розбиває мені серце. Це мабудь найбільше одкровення яке прийшло до мене з цим текстом. Любити себе більше не виходить.

Сумління. Розчарування. Розчарування.