30 років самотньості

 Самотність. Навколо мене немає людей, самі тіні. І серед людей вона самотньою була. Навіть не буду вдавати наче мене це не парить. Особливо останнім часом.

Довкола все бурлить, а я сповільнилась. Важко жити постійно аналізуючи свої думки. Для чого ти вживаєш? Шоб не боліло. Аби тільки більше не боліло.

Ось ти стримана, чемна, гарно вихована, смішна. Збоку ілюзорно щаслива. Але насправді ніхто не знає яка ти бо їм не цікаво. Нікому не має до тебе діла насправді. І це не добре і не погано, це просто факт.

Я все життя страждаю. Раніше через когось а зараз через власну нереалізованість. І заєбало шо люди мені втирають наче я все змогла. Моєї заслуги у всьому шо мене оточує нема і мене це їсть зсередини. Робота яку я колись любила більше не вставляє, а те що люблю не приносить задоволення. І нікого щоб поговорити про це бо всі заряджають одне і те ж. У тебе ж все є. Нема. У мене ніколи не було головного.

А потім я думаю може ну нахуй, візьму довгу відпустку, зрозумію чого хочу нарешті, інвестую час в це. Але всередині знаю що я не зможу просто бути. Просто не отримувати ніякого доходу. І ніхто не зрозуміє. Оточення казатиме шо я розумна і гарна і шо все маю. А я знаю шо пускаю всім пил в очі. Все життя брешу. Собі, їм, знову собі.

Адель співала: ніхто ніколи не задоволений собою до кінця. А я і спочатку не дуже з цим справляюсь.

У мене повно ідей в голові чим я хочу займатись і плани реалізації є. Зачинені в тумбі під трьома замками бо я не маю ресурсу на все. Або в глибині душі насправді не хочу реалізовувати. Не знаю.

Емоційна безпека. Це коли ти не боїшся поговорити про свої страхи з людиною. Я і не боюсь. Просто вони не хочуть слухати. Тому у мене є письмо де мене слухає папір.

Психологи говорять що нам подобаються емоційно недоступні люди бо насправді ми є саме такі. Я постійно про це думаю. Спочатку ти нікому нічого не говориш, у тебе завжди все норм, все під котролем. А коли вважаєш шо можеш розповісти розумієш, їм похуй.

Хочеться обійматись. І плакати в тих обіймах. А потім ще трошки. І так без кінця.

Але ти знаєш шо після обіймів ти ніколи не будеш для людини першою опцією. Для будь кого. І можливо це правильно бо ти знаєш. В глибині душі ти знаєш шо тебе важко любити. І ніхто ніколи з цим не справиться. Тому ти навіть не намагаєшся будувати. Власне не дуже хочеться когось вчити тебе любити. Ти сподіваєшся шо це буде якось природньо без зусиль але знаєш шо насправді так ніколи не буде.

Заїбало бути тільки картинкою. Або приналежністю до когось.

Все можу сама. Але можливо більше не хочу?