Місця і люди у які ти не вписуєшся і це ок

Безпечного місця немає, я всюди почуваюсь лишньою. Моя робота це не моя заслуга, мій дім не відчувається моїм. Я дивлюсь навколо своєї квартири і розумію шо в ній немає мене. Вона безлика як я.

Доколє я буду відчувати цю відчуженість. Все життя мене вчили не бути емоційною і навіть зараз тут і там свідомі розповідають мені що сум, печаль, сльози це погані емоції і їх не можна відчувати. Я завжди думала шо відкрита людина але насправді я приховую майже все від людей аби бути такою як їм потрібно.

У тебе проблеми? Розповідай, я вислухаю і не буду осуджувати. Ти не знаєш як зробити краще? Давай разом подумаємо чого ти насправді хочеш. Я психологічна підтримка для інших і іноді здається що це єдине моє досягнення. Вміти вчасно затулити писок. 

Колись на терапії я шукала справжніх дорослих які б брали за мене відповідальність, а зараз я і є та сама доросла і це збіса важко насправді. Хочеться бути в безпеці. В емоційній насамперед. Хоеться знову бути маленькою і вразливою, плакати в обіймах іншої людини без осудження і знати шо ти людині справді важлива.

Але знову і знову і потрапляю в свою ж пастку де спочатку доказую всім шо я можу сама сплатити свою каву, а потім вони вирішують шо їм взагалі напрягатись зі мною не треба.

У інших є кохані люди або батьки що підтримують а я залишилась сама і мене безперервно криє від цього. І не те щоб я не хотіла це змінити, правда болюча і неприємна, їм просто похуй, а я не маю бажання інвестувати в шось шо уже навіть на цьому етапі розвалюється.

Ти стаєш така безпечна і своя. Ніхто не бачить в тобі бунтарку. А я на порозі бунтарства)

Важко поєднувати в собі професіоналізм і бажання послати всі соціальні норми до біса.

І я знову і знову перебираю варіанти в голові шо я роблю не так і знову розумію, зі мною все так! Я така як є, зі своїми зайобами але вони чесні. Зрештою я у себе до кінця життя і розмінюватись на шось посереднє вже не хочу. Краще страждати від самотності аніж від вічної війни в стосунках. Я не хочу розповідати як мене любити бо зрештую якшо ти хоч трішки слухаєш, ти знатимеш. Але іронія саме в тому шо вони не слухають.

Я досить легко більше не роблю людей частиною свого життя коли я справді готова. Мені більше не хочеться бути домашньою. Може я не стягую. Може стягую не так як хотіла б. Може я хотіла б більше обіймів у своєму житті. А може мені достатньо було б просто полежати декілька днів і я знову стану тією кого більшість в мені бачать.

Не знаю чому я не вписуюсь. Може я просто намагаюсь вписатись не туди